Під ногами зникає асфальт. Волога від обіднього дощу дорога ледь-ледь відбиває світло ліхтарів. Їх встановили недавно і вони ще працюють. Більшість ліхтарів у цьому районі міста давно вже виключили і ніхто у цьому світі навіть не намагатиметься визначити, чи бодай колись їх увімкнуть ще раз. Цього вечора я бігаю цією вулицею саме тому що тут ще працюють ці ліхтарі. Вони надають змогу бачити що наближається попереду. Вони надають змогу вночі, коли сонце більше не освітлює цю частину землі, бігти мокрою дорогою з упевненістю у кожному наступному кроці. Врешті решт вони надають світло - і мені складно уявити ситуацію, де темрява може мати перевагу над світлом. Точно знаю що простір над головою набуває якогось приємного відтінку, перетворюючись у нічне небо. Я не звертаю на це уваги. Здається, у небі десь має бути місяць. Мене це не цікавить. Попереду лише ще один крок і вся концентрація спрямована лише та виключно на його подолання. Біль у моїх м’язах додає в кров адреналіну. Рівень цього гормону коливається залежно від того, як саме я біжу - якщо повернути ліву ногу лише трошки до внутрішньої частини, можна зазнати карколомних тортур - але бігти швидше. Без зайвих думок я обираю швидкий біг - я твердо знаю що не прийшов сюди щоб просто пройтись. Попереду закінчення світла - наступний кілометр буде без ліхтарів. Попереду багато переходів, отже, у темноті мене навряд чи хтось побачить. Навіть бодай якщо котрась з машин побачить мої світловідбиваючі елементи, водій впевнено їх проігронує. Малі світловідбивачі на одязі - це весь захист, який у мене є перед машинами, котрі їздять дорогами. Кожна з них поспішає додому з роботи так, немов ця сакральний обов’язок кожного водія - потрапити якумога швидше з роботи додому. Зникнути з місця праці, залишивши всі справи на завтра. Покинути все і мчати додому щоб взагалі нічого не робити. Наївно сподіваюсь що мої “світлячки” зможуть бодай трошки змусити їх загальмувати. Та дарма. Бажання покинути роботу та прибути додому якумога швидше настільки керує водіями, що вони не бачать перед собою нічого, крім цієї простої цілі. Вони мріють зупинитись, упасти у ліжко та диван і нічого не робити. Мною ж керує бажання бігти далі, не зупинятись, бути у русі. Дивлячись уперед, крок за кроком, досягати цілі - перший кілометр, другий кілометр, третій кілометр і далі. Не розумію чому у точці зіткнення між мною та водіями саме я повинен зупинитись, щоб пропустити їх уперед. Справа тут не у законах та правилах, ні. Адже, це вони їдуть додому, вони їдуть щоб зупинитись і нічого не робити - як вони сміють заваджати мені продовжувати рухатись?

Тому я не зупиняюсь та вибігаю на дорогу просто перед машиною. Я не чую звук гальм, які спрацьовують. У голові на секунду з’являється думка-подяка та відчуття поваги до всіх, хто доклав зусиль, щоб гальма саме на цій машині спрацювали саме у цей момент. Інакше, я би був серйозно травмований або мертвий. Проте, у водія гальма працюють та він - або вона - зупиняться. Я продовжую бігти, ніби нічого не сталося. Адже нічого не сталося - принаймні, для мене. Можливо, водій був затриманий на шляху до неймовірно важливої зустрічі, швидше за все, з диваном та телевізором. Над головою небо уже зовсім темне. Уже перший кілометр без світла давно закінчився, почався другий, а за ним буде ще й третій. Звичайно, якась поломка, щось знову не працює уже котрий рік. Уже кілька років ремонтують подаровані ліхтарі, так само кілька років їх уже руйнують. Ні, не дощ чи вітри, а ті, хто їх ремонтує. Так само як у мене немає пріоритету перед водієм, у світла немає пріоритету над темрявою. Лише небо незмінне. У ньому лише хмари - літаки уже давно перестали літати у це місто. Лише кілька разів на день вони ще прилітають напів порожніми, а покидають це місто завжди наповнені людьми, які плачуть, їхніми валізами, що тріщать по швам від тиску речей які їм чудом вдається напакувати. Літаки не бачать світло цього міста, так само я його не бачу я. Темрява править цими місцями, люди цього міста нездатні створити тут світло. Навіщо? Завжди тут було темно. Завжди коли падає дощ зникає електроенергія. Завжди затоплює наші підвали. Завжди по пустих вулицях бігають щурі. Ми горді та поважаємо свої традиції. Тут було завше так - так і буде надалі. Лише з висоти неба видно які ми є справді. Лише випадково попавши на місяць одна людина справді зрозуміла, який крихкий є світ навколо нас. Голос одної людини, навіть якщо його знають усі - цього занадто мало, аж надто мало, щоб принести світло у темний світ.
Небо над містом Лева сьогодні чорне, як простір космосу. Нам залишається дивитись та сподіватись на ліхтарі нашого міста. Яких немає, які не працюють, які ми самі розбили, самі розібрали, самі спалили. Ми їх руйнували кожен раз коли втікали з роботи додому, коли залишали справи на завтра, коли не перетелефонували нашому другу, коли забули і не нагадали, коли не побачили, не зрозуміли ... не перепитали. Коли ми не розповіли до кінця, не вказали усіх деталей, коли розповіли лише 20% правди. Коли зупинились на пів дороги, і чомусь не йшли далі. Коли просто зникли, злізли з поїзда та пропали у полі. Коли розбіглись, немов миші.
Саме тоді навколо панує темрява.
Саме тоді темрява має пріоритет над світлом у небі над містом Лева.