Тепер, коли емоції спокійніші та прийшов певний ступінь розуміння того, що сталося, можна спокійно розказати самому собі як усе було. Перший марафон буває лише один раз у житті - якщо буває взагалі. Відчуття, якщо чесно, дуже змішані.

З однієї сторони є справжнє бажання сказати будь кому хто захоче слухати що пробігти марафон дійсно варто. Що варто оцінити всю суть цього понаднормового навантаження на тіло та психологію. Що варто відчути всі аспекти цього процесу - не лише безпосередньо бігу, але й інших частин перед та після марафону. Адже щастя та емоції на фініші є справді незабутні і дуже потужні.

З іншої сторони хочеться сказати будь кому що марафон - це дуже складно, це добровільний коктейль болю та страждань, це постійні “переговори” з власним організмом. Під час дистанції гарантовано щось піде не так, навіть якщо дуже якісно та чесно готуватися. Щось точно заболить, почне нити. З цим органом чи частиною тіла доведеться домовлятися, іти на компроміс, розбиратися з проблемою. Планувати, наче граєш у шахмати.

Ні в якому разі не можна бігти марафон не підготовленим. Ні в якому разі не можна слухати різних он-лайн-інстаграм спеціалістів (чи спеціалісток які бігають з собаками), лікарів-ілюзіоністів, та тренерів-дибілів котрі пропонують повну готовність до марафону за 3 місяці. З бігового нуля - тобто з дивану. Такі люди є і за Ваші гроші вони спробують продати всі поради та пілюлі, кросовки та гелі лише б зробити ваш забіг ще важчим. Так не буває. Перший марафон - це дуже довга дорога. У кожного хто вирішив стати на неї буде свій початок, але навіть найкращі з найкращих готуються десь пів року.

Кажуть, марафон легше пробігти ніж до нього підготуватися. Це абсолютна правда. Тренування важкі самі по собі, але ще важче вийти на тижневий об’єм бігу. Це хоча б 100км - 140км на тиждень, в залежності від фази тренувань. Треба дуже обережно планувати свій розклад щоб просто встигнути стільки набігати, не говорячи вже про фізичні навантаження та погодні ускладнення. Тут найкраще допомагають бігуни - однодумці. Окремо мушу подякувати Клубу Ультра та всім його членам, а особливо тренеру Ярославу Кондюху за поради та компанію. Разом тренуватися веселіше, якісніше і продуктивніше. Якщо колись я думав що біг це суто індивідуальний спорт - я помилявся. Так, на трасі, під час забігу ти один, але поза межами аж ніяк не маєш бути самотнім. Навпаки, в компанії завжди пробіжиш швидше і довше, ніж один.

Братиславський марафон вважається легким через відносно рівний профіль. Траса в два кола - тобто спершу ми бігли пів марафон разом з людьми котрі бігли лише половинку. Пізніше ми добігали до фінішу, але марафонці бігли на ще одне коло, коли пів марафонці фінішували. Організація дуже добра - бігти було комфортно, дороги були перекриті та попити можна було кожні 2,5км. Також рекомендую саме цей забіг через те, що проводиться він під час ще легких кліматичних умов. Було дуже комфортно бігти в +13 - +17 градусів, з вітерцем.

Забіг був без ексцесів рівно до позначки «пів марафон». Я спокійно біг за пейсером на 3:00 год. Пейсер був добрим - на пів марафоні ми випереджали графік на 30 секунд. Тобто пів марафон я пробіг за 1:29:30. Проте, після того мене дико схопила печінка - біль був дійсно дуже сильним. Довелось зупинитися, подихати, втратити свою групу. Якщо ще пів марафон було веселіше бігти через велику кількість людей, то друге коло марафону було нудним та самотнім - групу я загубив через біль в печінці та основна маса людей таки бігла пів марафон і вони вже фінішували. Друге коло я біг один, періодично доганяючи та переганяючи людей, яким було гірше ніж мені. Десь 3 км біг з якимсь Австріяком, ми з ним трохи навіть поговорили бо вже обоє не могли швидко бігти. Потім він відстав. Найцікавішими були останні 2-3 км. Оскільки це було друге коло, я чітко візуально знав скільки мені до фінішу. Проте я підсвідомо уявляв трасу в Брюховичах, біля Львова, де ми завжди бігаємо недільний крос, кажучи собі “окей, ще 3.4 км, це як бігти від повороту до заправки. Це ж фігня!”.

На фініші, звичайно, емоції, група підтримки, сім’я, Аня, плакати, медалі, навіть пиво. Біля фінішу на траві лежало багато пів марафонців. Вони лежали ледь живі і грілись на сонці, обговорювали свою “страшну” пригоду. Я ж не міг повірити що я подолав не лише пів марафон, а власне марафон. Чесно, я досі у це не вірю.

Десь під час тренувань я загубив цей “вау фактор” від довжини дистанції, притаманний новачкам або звичайним людям. Після довгих та важких тренувань я перестав бачити велику різницю між 10 км, 15 км, 20 км чи 25 км - хоча вона є. Просто не має цього здивування та захоплення, відчуття досягнення від простого бігу на довгу дистанцію. Мусить бути ще щось - чи це ейфорія від масового старту, чи задоволення від швидкого бігу в групі, чи просто хороша компанія - але мусить бути ще щось, не лише приголомшливі числа дистанції. Як це не дивно, але тепер лише довгої дистанції мало. Мабуть, це як наркоман який переходить з одного наркотику на сильніший тому що попередній вже не робить нічого. Цей марафон точно був особливим не лише тому що це перший марафон, а навіть тому яким він був сам по собі - це був чудовий та успішний забіг, з своїми проблемами та яскравими моментами. Як на мене, таким має бути біг - це завжди емоції страждання та щастя водночас, це бажання негайно зупинитися та щосили продовжувати бігти далі поки ціль не буде досягнуто.

Мабуть, зупинюсь тут і у підсумку скажу таке - марафон треба пробігти хоча б один раз в житті. Якщо після першого разу не сподобалось - тоді не треба бігти ще раз. Знаю купу кращих бігунів за мене котрі не бігають марафони - кажуть що це не для них. Я ж ще не прийняв остаточне рішення. Попереду Берлінський марафон, а точніше - важка підготовка до нього. Її я боюсь більше ніж самого марафону тому що вона буде проходити літом. Проте тепер я знаю що якщо добре підготувавшись - пробігти марафон можна дуже легко, у цьому немає нічого складного чи неймовірного.