Відчуй краплі дощу у себе на носі. Рахуй кожну краплю, котра повільно відділяється від кінчика твого носа і летить кудись вниз. Одна, дві, три, а ось і четверта. Дощ, ніби синхронно з часом, рахує собі секунди, як твій старий годинник на руці. 

Ніяка парасолька не врятує тебе від наступних кількох секунд. Ніщо не в змозі зупинити тебе чи полегшити твої больові страждання від кількох наступних кроків і ось того останнього натиску. Легко доторкаєшся до кнопки, і, незважаючи на ледве ізольований дріт, миттєвий електричний сигнал перетворює твій натиск в жахливий звук, такий гучний, миттєвий, пронизливий. Ти опускаєш очі. Вода ще швидше стікає по всьому твоєму лиці. Тепер не тільки мокрий ніс - вода заливає твої щоки, твої очі. Ти відчуваєш, яка солона ця вода і тоді ти розумієш - ніякий то не дощ. То твої чисті, свіжі сльози. 

Холодними руками ти відчуєш світло і тепло, котрі вилітають на вулицю крізь відкриті навстіж двері. 
Ти знаєш, що зараз треба голову підняти, 
поглянути в лице тій людині, що відкрила тобі двері 
і сказати, так тихо сказати 
те, про що так довго хотів признатися, але … 
твоя щелепа відмовляється відкриватися, 
а час підбирається, краплі далі падають, мовчанка триває … 
Подумки, ти молишся, щоб ті кляті двері закрилися, щоб це все закінчилося, 
а ти собі розвернешся та й підеш в темряву, додому, в нікуди. 

Подумай хоч раз не про себе і зроби те, що від тебе так чекають. Продумай про ближнього, особливо добре подумай коли той ближній стоїть перед тобою і чекає на тебе. Ще й впускаючи вечірній холод до себе до хати, витрачаючи на тебе час. Візьми себе в руки та одночасно, якщо можеш, візьмися за розум і скажи. 

Кажи, хай безнадійно, та все ж говори! 

Тобі піднімають очі, наказуючи - “Подивись на мене”. Ти, мовчки кажучи своє “Добре”, відкриваєш очі. Картина мляво - розмита, це чи сльози, чи дощ, чи недоспані ночі - не бачиш хто попереду, та ти знаєш, ти відчуваєш. Якби був сліпим, то всеодно б відчув цей подих і це тепло. Та всеодно ніяка сила не може тобі допомогти сказати ці слова, які ти так довго і так злісно в собі тримаєш. 

“Не треба нічого казати. Ти просто заходь. Чуєш, я люблю тебе. Ти це знаєш. Заходь.”