Ранок
Хочеться далі дивитись на світло ранішнього сонця. Воно так безуспішно намагається пробитися крізь щільно закриті штори, ось уже кілька годин поспіль. Деякі промінчики таки пробивалися крізь невеличкі шпарини між шторами, освітлюючи підлогу кімнати і її ранішній стан - пусті банки з-під пива, залишки від піци та інші ознаки самотнього життя. Проміння сонця заважало спати автору цього безладу. Проте, йому не кортіло спати - навпаки, сон ставав на заваді. На увазі була думка. Він тримався за свою подушку, подаровану нею, як за останню гілку зогнилого і ламкого дерева з такою силою, ніби він не лежав в ліжку, а висів над смертельним проваллям. Широко відкриті очі були вологі від сліз, і дивились прямісінько в якусь не позначену точку на стіні. Це був стан паніки, стан шоку - стан абсолютної і тотальної безпорадності. Непорушність стіни означала безвихід, а зміна дня і ночі - плин часу. Ніхто, навіть він, не знав скільки днів було змарновано в такій позиції, з такими думками. Зрештою, ніхто цього не знатиме.
День
Приємне і ніжне осіннє сонце вже серйозно намагалось прорватись в квартиру. Неймовірними, планетарними зусиллями воно змагалось з товстими шторами та використовуючи кожну шпаринку, освітлювало дедалі більшу площу кімнати. Парадоксально, єдина особа яка була присутня при цій битві міцно спала. Бажання сну зрештою перемагає, якими сильними не були б наші переживання. Кімната набула зовсім інших рис. Окрім більшого освітлення, вона здобула спокій. Шалену напругу і нетерплячість замінив спокій і мир. Сонце надавало змогу побачити не лише безлад на підлозі. Безліч фото, всі в простих, чемних рамках, позували промінню сонця. Фото розповідали історію минулого - подорожі разом, відомі місця, деякі не дуже відомі, але не менш знакові для фігурантів. На кожному фото його актори - усміхнені, щасливі, радісні. Ніхто з них не показує ніяких знаків неспокою, тривоги. Всі щасливі - і все добре. Цікаво, а хто насмілиться обрамити фото, де хоч одна людина є нещасливою? Такі фото ніколи не друкуються та не показуються. В кращому випадку вони залишаються десь в закутках пам’яті, в гіршому - просто викидаються.
Ніч
Сонце вже давно програло битву зі шторами. Що тут скажеш - кілька мільярдів кілометрів грають свою роль коли воюєш так далеко від дому, яким би сильним і гарячим не був би твій удар. Натомість, те саме вікно ось уже пів години спостерігав собі один чоловік. Він був сивим, в окулярах. Схрестивши руки, він оперався на потужну машину, її білий колір рязуче відрізнявся від чорноти ночі і дороги. Закуривши сигарету, він спокійно споглядав темноту за вікном. Походжаючи поруч і навколо своєї машини, він продовжував курити, так, ніби це був його звичний, вечірній ритуал. Він не відволікався ні на що. Його не цікавили інші люди, машини, чи навіть його власний телефон - лише те, що відбувалось за тим темним вікном, через котре так наївно намагалось цілий день пробитись сонце . Довго, сигарета за сигаретою, він ось так собі стояв і дивився у те вікно. Якщо можна вимірювати час в цигарках, то він був дам приблизно одну пачку. Зрештою, як завжди, сон переміг того чоловіка - він спокійно сів в свою блискучу машину і поїхав в невідомому напрямку.
Це продовжувалося довго. Зранку і цілий день сонце атакувало завжди закриті штори і вночі те саме робив той чоловік своїм поглядом. Зрештою, як би довго це не тривало, одного дня щось повинно було змінитися. Мабуть, очевидно те, що одного дня той чоловік просто не приїхав. Він не приїхав і наступного дня. Лише сонце продовжувало атакувати замкнені штори.