Колись були прості часи. Кольори змінювались одні за одними, завжди в однаковій послідовності - білий, пухнастий зимою, брунато-бурий рано вранці - на дорозі ожеледиця, пар від проїжджаючих близько машин. Перші зелені кольори з'являлись весною - але то була майже весна, дерева ще були чорні, ще такі холодні і тихі. Згодом все навколо було зеленим, а я бігав за хатою по гілки, на зелені свята. За хатою був справжній лісище посеред міста - дивина якась. Так само дивно змінювались кольори десь там в Криму - потужні кам'янисті скелі, колючі камені на пляжі, Чорне море … Рожева цукрова вата, і свіжі булочки. А ще веселкове морозиво - там і червоний, і синій, і зелений. Потім була осінь, 'час відпускати тих, кого кохаєш' - так само як дерева позбувались свого листя, я тихенько ходив в школу, позбуваючись спогадів про літо. Саме тоді я вперше намагався щось писати. Мене зацікавило як саме люди створюють ті книги, які у мене так старанно намагались 'впхати' мої вчителі. Тоді я хотів знати як людина, силою розуму і з допомогою пера, може створити таку комбінацію слів, яка може перевернути розум. Заставити бачити свій світ інакше.
Писав про прості речі, котрі тоді здавалися неймовірно складними. Мені було цікаво, як я можу впоратись з тими думками, котрі не давали мені спокою. В усіх були свої проблеми - тато шукав покупців, мама шукала татову краватку, а я, гордо закрившись в себе в кімнаті, шукав в своїй голові саме ті слова, які могли б перевернути голову будь кому, хто мене читає - тобто, мені. Так я написав свої перші слова - я, з почуттям успіху і певності, поклав свою ручку і сказав собі, що я відтепер буду таким собі письменником - я буду писати лише для себе, лише про себе, і, незрозуміло чому, давати іншим на це все дивитися. Часами, захоплюючись, я проводив пів ночі над своїм текстом. Написане не лише міняло і формувало моє життя - часами воно зачіпало життя інших. Мої оприлюднені слова, іноді, ставали способом розказати правду усім, але таким чином, щоб ніхто не знав, що це за правда і кого вона стосується.
Тоді мої слова зачіпали відразу весь мій світ і все, що у мене було на думці. Ці слова були як моє дзеркало і я не боявся всім його показувати - воно було просте і чисте. Лише в словах - але про мене. У мене була впевненість що у цьому дзеркалі є я.
Пишу, бо точно знаю що так воно було. Проте, з часом, речі змінюються. Втрачається захоплення, і ті штучки, якими ми бавилися вчора, вже не викликають посмішок. Пишу, але не знаю, чи в тому дзеркалі досі є я - хто зна, де я взагалі є. Україна, Канада, Австрія, Японія - яка різниця. Це всеодно як позначити точку в космосі - спробуй потім знайди. Кольори змінювались так само як завжди, але їх стало більше. Спершу, був колір розлуки. Він такий цікавий, так. Це колір сірої безнадії, простої відсутності. Якщо пересунути шафу, то яскраво видно її контури. Якщо пересунути людину, то яскраво видно її душу. Мабуть, саме тоді я побачив ці контури, залишені людьми, які раптово зникли. Є два шляхи зрозуміти, що коло тебе є хтось важливий. Перший - зрозуміти це, тримаючи людину за руку. Другий - зрозуміти це, тримаючи від неї листівку, наповнену її запахами, думками, емоціями … У мене завжди якось виходив другий варіант.
Я тоді нарешті усвідомив всю важливість своїх слів - лише вони були завжди зі мною. Лише вони були правильними, рідними і близькими, будь де і будь коли. Якими б абсурдними вони не здавалися, вони були істиною. Тому що їх було написано - саме тоді і саме в той момент. Значить, так все і було.
Моє писання ледве встигало за кольорами навкруги - тут була гірка, чорна зрада, а за нею - червоне розчарування. Потім була така біла, наївна надія - ой, та надія… Потім були сині будні дощів, з сірим вітром та золотим листям. Бурхливі емоції зимових заносів - і яскраві спогади літніх вечорів, їхнє вино і вільне, синьо-біле небо над головою.
Зрештою, прийшли часи сьогоднішнього дня. Мої слова наздогнали мене і нарешті подивилися на мене. У їхньому погляді я побачив себе таким, яким я є. Я зустрів себе в парку, спокійно сидячи десь на лавочці в Японії - чи може то було у Львові, хто його зна … Я побачив тіні, залишені людьми, котрих немає. Згадав я біль, яку відчував, коли їх у себе забирав. Попереду мене чекають яскраві і темні кольори - нові, такі, яких я ще не бачив, такі, які я ще не знаю. У мене не залишилось нічого - я відкритий перед ними. Усе життя попереду, я знаю.
Я писатиму своє життя, а воно напише мене.
Присвячено людині, котра читала це.