- Почуй мене, будь ласка. Тобі зробити чаю? Може, кави? - вже включаючи чайник, запропонувала вона.
- Ні, давай не будемо. Не зможу заснути.
- Добре, тоді так будемо сидіти. - погодилась Настя, виключивши чайник котрий вона щойно включила. Повернувшись назад до столу, вона сіла поруч, затуливши очі руками і взялась тримати мовчанку.
- Все добре - сказав я. Насправді, це "добре" було десь в іншому місці, його я власне і видивлявся у вікні. Лише надворі погода і відсутність сонця не давали мені побачити своє "добре". Тож я повернувся до Насті, в пошуках цього "добре". Вона була моєю кінцевою зупинкою у моїх пошуках щастя. Останньою ниточкою надії. Вона щойно запропонувала мені чай або каву. Ми були у неї в квартирі. Тут, у теплі, я зовсім не звертав уваги на її чай чи її каву чи її очі. Мене цікавила ілюзія щастя за вікном, десь далеко, в густій і непроглядній зливі, десь на схилах Подолу було ось це "добре". Чому саме сьогодні, і чому саме в Києві - я не знав. Проте, таких думок у мене ще не було ніде, а я не люблю сидіти на місці. Літаки для мене - річ звична, поїзди - також, машина - це взагалі смішно. Проте ніколи не їздив на мотоциклі ... можливо, коли сяду за один, до мене прийде щастя? Я посміхнувся. Абсурдна думка, як і зрештою моя пасивність в даний момент. Повертаємось до Насті, адже вона десь п'ять довгих хвилин терла очі і про щось думала. Зрештою, вона не витримала і різко заглянувши мені в очі, і своїм поглядом зачала розмову. Її губи тремтіли, а очі були не просто вологі - всі ці п'ять хвилин вона плакала.
- Вибач, але ... мені не добре. Чому ти тут?
Це було все, що вона хотіла знати, адже після цього запитання вона, ледве стримуючи сльози, тихенько чекала відповіді. Питання було як ніколи доречне, лише відповіді на нього я не знав.
- Послухай, я випадково потрапив до Києва. Справді, я тут лише на два дні, бо не було квитка одразу на той самий день назад до ...
- Ти міг спокійно пережити ці два дні в готелі, або поїхати до свого коханого, засраного Львова. Якого біса ти мені ... - вона вже не стримувала сльози - ... мені подзвонив? - після цих слів вона встала і вийшла з кухні. Гримнувши дверима туалету, вона, здається, перекинула всі баночки з шампунем, яких у неї було чимало. Вона ніколи не любила, коли її бачили слабкою. Мені нічого не залишалося, лише чекати.
Це був момент перипетії - я зрозумів, що ситуація серйозна. З мого обличчя зникла посмішка, і ніби включився інший режим. У голові почали мішатись різні почуття, цілий кольоровий і чорно-білий спектр кольорів-емоцій. Як завжди, я почав планувати свій шлях до виходу. Отже, за моїми грубими розрахунками, у мене є час на три фрази, кожна з яких буде контр-атакована дуже і дуже сильним аргументом, або ще гірше - збіркою аргументів. У мене є шанс на три помилки, це десь двадцять хвилин розмови. Якщо все піде не так - я залишу цю квартиру і навіть не знатиму, коли зможу сюди повернутись чи побачити її знову - літак вже завтра. Ситуація була зрозуміла, кінцева мета - навіть не бажання повністю залагодити ситуацію, а хоча б висловити точку зору. Чую, як відкриваються двері.
- Ти повинен піти. У тебе завтра важкий політ, куди ти взагалі летиш? - раптово відрізала вона.
- Цього разу лише до ... - спробував уточнити я.
- Мені байдуже, це було таке собі ... риторичне запитання. Лети собі куди ти там хочеш чи маєш. Ти вільна людина.
Вільна людина .... мабуть, вона була права. Вже давно пройшов той день, коли я забув як це - жити з рідними, з близькими. Вже давно пройшов той день, коли я сказав собі, що я один. Ці всі речі стались давно, і це ще були квіточки. З кожним роком я освоював нові висоти самотності ... найгірше, це коли в силу вітрів чи обставин, ти опускаєшся до тих часів, коли ще були зв'язки більші, ніж "пішли на каву" і "はじめまして". Тут, у цій квартирі, у цьому житті, є речі, яких я дуже боюсь - емоції, біль, сльози ...
Є люди яким важко жити в одному житті. У мене їх аж три. Літаю я між своїми життями, в кожній точці земної кулі люди інші, відповідно, інший і я. Намагаючись підтримувати зв'язок з людьми по всьому світу, ти обов'язково наробиш помилок. Мої помилки доганяли мене сьогодні, у цій квартирі.
- Людина ніколи не є вільною, бо то не паспорт чи кордони стримують її. Насправді, людей тримають емоції. Вони як невидимі цвяхи прибивають людину до землі і тримають. Дуже міцно тримають. - відповів я. Спроба перша.
- Тоді твої цвяхи самі вискочили, а заодно і мені в голову попали. Лише коли я зрозуміла, що сталось, тебе вже не було, ти вже був ... де ти тоді був?
- Хм, то був рік дві тисячі дванадцятий ....
- Перестань, я чудово знаю, де ти був! Чи ти не пам'ятаєш, що я тобі листи висилала? Що я тобі дзвонила?
- Так, я це пам'ятаю. Ці листи у мене є в валізі. Я завжди їх маю з собою. - спроба номер два.
- Чудово. Мабуть, це лише зайвий багаж для тебе. - вона вже не плакала, лише була дуже злою. Вона не хотіла мене тут бачити, але їй чогось бракувало. Я був впевнений, що як тільки вона ось це "щось" знайде - виставить мене за двері, ще й сусідам поскаржиться. Вони її дуже люблять і захищають - самотня дівчина, розумна. Тоді мене би "чемно відпровадили" аж до станції метро. Арсенальна, здається, та що дуже глибока. Ех, забув я такі речі. Давно не був у Києві.
У мене залишалась лише одна спроба. Це було власне те, чому я сюди прийшов, а не поїхав до засраного Львова, хоча його я любив.
- Настю, я не просто так сюди прийшов. Я ...
- Все, іди вже звідси.
- Ні, послухай. Тобі це не пошкодить. Даю тобі слово що вже завтра мене не буде у цьому місті, і з кожною годиною я буду все далі і далі, аж поки не зупинюсь дуже далеко від тебе і ще невідомо коли повернусь бодай у Київ. Тому дай мені цей шанс, щоб сказати тобі те, з чим я сюди прийшов. Обіцяю, сказавши це, я піду звідси і ти мене ніколи не побачиш.
Я ... ех, як би то почати ... послухай, я справді не вмію жити життям. Я завжди кудись їду, ніколи не затримуюсь десь довше ніж два роки. У мене вже немає сім'ї, друзів, лише великий список людей яких я знаю, майже в усіх великих містах світу. Так, це правда. Проте цей час також проведений з користю, і я зрозумів певні речі, які тобі просто не збагнути, сидячи все життя у цьому місті. Повір мені, все що зараз відбувається - непорозуміння. Ми відбуваємо наш час зовсім по-різному, і нам ніколи не зрозуміти один одного. Я хотів щоб ти лише це зрозуміла, бо це правда, і я знаю, що ти думаєш так само. Ми обоє слабкі, бо ніхто з нас не хоче зробити крок назустріч, і змінити своє життя. Я не хочу зупинитись на одному місці, а ти не готова їздити, так як я, по всьому світу. Це нормально, адже кожному своє. Ми повинні це чітко зрозуміти і з цим розумінням гідно сьогодні розійтись. Це розуміння ... гадаю, воно допоможе нам іти далі.
- Ти їздив по цілому світу і бачив всяке. Різних людей, різні культури, різні речі ... ти мав можливість навчитись багато чого, і я певна, що так воно і є. Лише ти не побачив найважливішого, ти не побачив цього два роки тому, і не побачив сьогодні. Можливо побачиш завтра, а може вже й ніколи. Ми з тобою ще не раз побачимось, і ця розмова повториться. Лише тепер ти мусиш іти. Добраніч. Щасливої тобі дороги і успіху де би ти не був.
Не завжди вдається знайти щасливий кінець. Лише треба у будь-яку ціну іти далі. Хто далі їздить, а хто вже заручений ... хто далі шукає щось, а хто вже ніби все знайшов. Жоден з нас не знає, хто є хто - адже можна подорожувати світом так само далеко, як можна подорожувати в думках, сидячи у себе в ванні.
це є реконструкція розмови, котра справді відбулася. імена і місцезнаходження, звісно, змінено, певні просто приховано. кожен, хто це читає, належить до однієї з категорій. напишіть, що ви думаєте, які думки у вас з'явились, після прочитання. можливо, ви знаєте якусь третю сторону, а можливо, в житті все насправді зовсім не так?