Поїзд легенько похитується то вліво, то вправо. Сонце повільно заходить за дощову хмару. Крізь ілюмінатори вагону видно чиюсь хату посеред великого поля. Самотній будинок з буро-червоним дахом немов велика троянда плаває в морі зеленого. Той будинок, немов самотній корабель, спокійно колишеться в такт з вітром та полем. Високі зелені стебла настільки густі, що ніяк не видно стежок і доріг, котрі ведуть до хати. Лише хата, така самотня і яскрава, та широке поле, котре ніби намагається її поглинути, та ніяк не може наважитись.
Люди, котрі там живуть, здалека бачать поїзд, котрий, для них, повільно котиться десь вдалині. Вони, живучи в своєму будинку посеред поля, давно забули всі дороги і стежки, котрі ведуть від них до інших людей. Давно ті дороги замело порохом, давно заросли вони. Про стежки, яких ніби ніколи і не було, давно вже забули всі. Навіть поштар не відвідував свою скриньку, котра так чемно його чекала. Це був будинок з невідомою адресою, а люди у ньому - невідомі нікому. У них не було імен, не було документів, не було грошей - нічого. Вони лише мали будинок, посеред поля, з червоним дахом. Ніхто з них не виходив з дому подалі, ніж початок густого, зеленого поля. Ніхто ніколи не осмілювався іти далі, продираючись крізь джунглі трави. Ті люди лише бачили поїзд, котрий проїздив не так далеко, раз на тиждень. Кожен день, коли поїзд мав з'явитися, люди, що населяли цей будинок, збиралися на даху щоб побачити то металеве чудо таким, яким воно було - далеким, швидким і незбагненним.
Тим часом люди, котрі були в поїзді, рідко помічали зацікавлені погляди з даху незвичного будинку. Мало хто з пасажирів звертав увагу на красу за вікном, тим більше на той кольоровий будинок. Вони просто спішили - всі мовчки підганяли поїзд, "швидше, поспішай, нам пора...". Ці люди лише поїздили - вони завжди кудись спішили, та глибоко в думках хотіли спокою, затишку, тепла. Хотіли зупинитися в ізольованому будинку, запалити вогонь і просто сидіти, не думаючи ні про що. Дехто в щільних масках, дехто з гучними навушниками, дехто просто куняв в такт похитувань поїзда, та усі без виключення просиджували свій час, подорожуючи без мети, бо треба, від точки А до точки Б. Іноді хтось з них успішно просипав свою точку і ту бідолаху поспіхом будили на останній станції. Горе-сонько виходив з поїзда на кінцевій і сідав знову чекати, без сенсу, на наступний поїзд в зворотню сторону. Життя продовжувалось, і ніч накривала станції і залізні шляхи. Поїзди мчали ними, несучи тисячі людей туди - сюди, кожного разу проїжджаючи повз будинок з буро - червоним дахом.
Одного разу, проїжджаючи полем зовсім недалеко від загадкового диво-будинка, поїзд раптово зупинився - комусь з пасажирів стало погано. Це лише означало біду для всіх - запізнення для пасажирів, купи пояснень машиністам, величенький чек автору затримки. У той день падав дощ, і було все темно. Поїзд мовчки стояв на колії посеред поля і мок - холодна вода стікала по стінках його вагонів, повільно скапувала на каміння. Дехто з пасажирів мовчки спостерігав за дощем крізь вікна, котрі не можливо було відчинити. Важко сказати, що було спокійно - білшість пасажирів відверто висловлювали своє незадоволення через вимушену зупинку і вимагали негайних компенсацій. Дехто спокійно, як би нічого не сталось, курив в тамбурі.
Раптом один з пасажирів, довго споглядаючи крізь ілюмінатор свого вагону, побачив малесенький світлячок посеред поля, десь далеко - далеко від нього. Він не знав що це - можливо, ще один поїзд? Наврядче - єдина колія, котра проходила цими краями, була наразі зайнята саме тим поїздом, в якому він сидів. Тоді що це таке, що світиться десь далеко у полі? Невже там ще хтось живе? Це ж зелена пустеля, навіщо хтось буде там жити, якщо можна жити в місті, і насолоджуватись всіма його перевагами. Цей пасажир не розумів причини цього світла, проте і не дуже йому кортіло більше про це довідатись. Згодом, набагато більше його цікавила попутня пасажирка, котра сиділа навпроти нього.
Світло звичайної свічки горіло, так символічно, на підвіконні загадкового будинку. Хтось тихенько натискав на клавіші піаніно, захоплюючи в просторі найпотужніші емоції і барви спокою, концентруючи їх в своїй душі і вивільняючи натисками на клавіші. Далі піаніно, цей загадковий і чудовий інструмент, передавав цю концентровану мікстуру людям навкруги. Для них це була звична справа - майже кожного вечора в їхньому домі посеред поля грало піаніно. Мелодії постійно мінялися, проте, завжди мали щось спільне - вони були вечірньо - спокійні, так, ніби готували всіх до сну, ніби присипляли жителів будинку, ніби нагадували їм, що день закінчується. Потріскування вогню в каміні ніяк не заваджало чи спотворювало музику - навпаки, це був ніби додатвокий шум, який лише доповнював атмосферу в кімнаті та навіть у цілому будинку. Дехто з жителів цього будинку спостерігав за раптово зупиненим поїздом. Вони не могли зрозуміти, чому поїзд так довго не рухався. Дехто з них рахував його вікна - ілюмінатори. Далеко - далеко від них, цей поїзд, остигаючи під дощем, був ніби зайвою червоною каплею на прекрасній картині, котру жителі цього будинка спостерігали щовечора. Зазвичай поїзд просто проїжджав мимо, і ніколи не турбував їх довше, ніж кілька секунд, під час яких він проносився зліва направо в невідомому їм напрямку. Проте сьогодні він зупинився і вони ще довго бачили його. Цей день був особливим.
Врешті-решт поїзд рушив з місця. Розігрівши знову свої мотори і поправивши свої капелюхи, поїзд та екіпаж продовжили свою подорож. Ніхто не виходив з поїзду та ніхто не виходив з будинку. Обоє - жителі будинку та жителі поїзда - просто дивилися одне на одного, не знаючи одне про одного. Вони просто спостерігали, крісь дощ, світло, котре доходило до них. Лише світла і думок замало, щоб досягнути одне одного. Іноді, потрібні також дії. Якими б важкими вони не були і яким би важким не здавався шлях - дії просто є необхідними.